Назар відповів мені: «Війна ще не скінчилася. Останній бій ще попереду» – Олег Володарський

69

Шана від ворога
Біля джерел українського націоналістичного руху стоїть Українська військова організація (УВО), яку створили 1920 року в Празі колишні військові українських армій. Цікаво, що в цьому випадку українці цілком ішли в ногу з європейськими тенденціями, адже від Ірландії, де в 1919-му було створено ІRА, і до Хорватії, де в 1929-му виникли усташі, на старому континенті поширювалися революційні визвольні рухи та підпільні організації.
Перші кроки УВО засвідчили надзвичайну амбітність українців: у Львові в 1921-му та 1924-му було здійснено замахи на керівників Польської держави – маршала Йозефа Пілсудського та президента Станіслава Войцеховського. І хоча вони були невдалими, поляки зробили серйозні висновки, тому до самого падіння Польщі у вересні 1939 року жоден польський президент офіційно не відвідував Львова.
Апогеєм бойової могутності українських революціонерів стали зухвалі вбивства радянського дипломата у Львові та міністра внутрішніх справ Польщі в центрі Варшави. Обидва атентати було скоєно в час, коли Крайовий провід очолював Степан Бандера. Поляки й до сьогодні вважають Бандеру насамперед ворогом своєї держави. Підтвердженням цього є те, що за короткі півроку (1935–1936) його засудили на смертну кару, яку замінили на довічне ув’язнення, а потім ще раз дали довічний термін. Між іншим, на численних процесах над націоналістами українці часто апелювали до бойового досвіду поляків, коли вони воювали проти царського режиму. А перед стратою Біласа й Данилишина, українських бойовиків, засуджених на повішання, колишні соратники Пілсудського по революційній діяльності звернулися до «пана президента Річпосполитої помилувати в ім’я людських засад трьох українців, засуджених наглим судом у Львові на кару смерті і які в своєму переконанні боролися за волю свого народу».
Активність ОУН отримала відповідну оцінку й у польських ЗМІ. «Таємнича ОУН – Організація українських націоналістів – є нині сильнішою за всі українські легальні партії разом узяті. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює зі страшним темпом, щоб втягнути маси в крутіж революції», – так писала про ОУН у 1933 році газета Bunt młodyсh.
А за два роки, коли розпочалися процеси над «Бандерою та товаришами», ціла низка польських видань позитивно написала про українських революціонерів: «Хай українських націоналістів буде тільки жменька, проте напруження жертовності, посвяти й героїзму тієї жменьки таке явно велике, що його вистачає не лише на те, щоб воскресити, а навіть створити націю» (Prosto z mostu). «…Судді повинні пам’ятати, що мають судити людину, яка хоч і скоїла найтяжчий злочин, проте заслуговує на пошану, бо вона потоптала закони в боротьбі за ідею» (Polonia). «…Три четвертини польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова «український», впродовж цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть…» (Wiadomości literackie).
Подібної думки про українців і провідник польської організації «Фаланга» Болеслав П’ясецький, який висловив її у пресі після відбуття ув’язнення в концтаборі Береза Картузька. Цей табір уряд відкрив для українських націоналістів та польської опозиції. П’ясецький писав: «Між поляками є й такі, які заперечують навіть існування української нації. Я мав нагоду в Березі добре пізнати українських націоналістів. І я тверджу: якщо навіть припустити, що української нації ще немає, то ця група людей здібна таку націю створити».
Вкотре поляки оцінили українців під час подій на Закарпатті. У березні 1939 року тут було проголошено Карпатську Україну. Все це відбувалося на тлі капітуляції Чехословаччини перед нацистами та їхніми союзниками. Кілька провідних членів ОУН, організувавши військові сили – Карпатську Січ, збройно виступили на захист своєї держави від мадярів. Позиція, висловлена на сторінках Merkuriusz Polski, відображала думку багатьох у Європі: «Мусимо чесно сказати, що в світлі останніх подій маємо більшу пошану до українців, аніж до чехів і словаків. Які б там не були і хто б там не були оті «січовики», а все-таки ті люди не скавуліли, не склали зброї, але билися в найтяжчих політичних і стратегічних умовах».
Не менш цікавою є реакція на боротьбу січовиків угорських офіцерів, що збереглася у спогадах закарпатського освітянина Володимира Бірчака: «Що мали ми з ними робити? – оповідав опісля мадярський старшина в Хусті в українському товаристві. – Ми відставили їх до границі. Ми питали їх, за що вони йшли воювати. Відповіли, що йшли Україну будувати і її боронити перед комуністами, мадярами й поляками… На границі поставили їх у ряд під розстріл. Одні вийняли хрестики й зложили їх на грудях, більшість крикнула: «Слава Україні!» – і впала під кулями… Це була сцена, яку ціле життя буду пам’ятати. Скажіть, що ви за люди, ви, українці, що ваша молодь так умирає? Чому не пішли ви будувати ту вашу Україну з середини земель, а з краю й то з нашої віковічної мадярської землі? – запитував мадярський старшина».
Джерело: https://m.tyzhden.ua/History/3586


Учасник російсько-української війни Назар, позивний – «Самурай»
Из воспоминаний побратима: «Утро выдалось очень туманным. Два танка орков вырвалось ближе к нашей передовой. Опасность становилась с каждой секундой страшнее и безжизненней. Они расстреливали наши окопы в упор. Назар, не задумываясь, нацепил на себя две «мухи», снял бронежилет и побежал по минному полю к ним навстречу. И он на глазах у всех нас дважды попал в головной танк. И остановил распоясавшихся московитов. Орки разозлились и переместили всю свою лють на «Самурая», обстреливая его трассирующими из пулеметов. Он успел спрятаться за дерево. Сила обстрела была настолько сильная, что дерево загорелось. Назар успел врыться в землю, выкопав в суматохе себе яму для того, чтобы выжить. Он спас всех нас. Этот молодой 20-летний пацан. Мы были шокированы его боевым духом. Бесстрашный украинец. Настоящий. Сделанный из воли и мужества».
(В даній цитаті збережена авторська мова – прим. ред.)

Навпроти мене сидів ровесник мого старшого сина. Такий ще зовсім юний, але зі сталевою мудрістю в очах. Серце крається від того, що наші українські діти, наші юнаки та дівчата, дорослішають на війні. Зовні вони нічим не відрізняються, але їх очі, їх душі змінилися назавжди і вже ніколи не стануть такими безтурботними, як були колись. Коли ми з Назаром обговорювали програму, він попросив мене не називати його прізвища, не згадувати про бойові нагороди та обмежити особисту інформацію про нього. На моє запитання про причини цього він відповів: «Війна ще не скінчилася. Останній бій ще попереду». Після цих слів щось в моїй душі обірвалося і полетіло туди, де вже сьомий рік поспіль живе нестерпний біль.

З болем і гордістю я дивився на мого співрозмовника. Юнак з багатодітної родини разом з Нацією відстоював гідність держави на Майдані, а потім, не вагаючись, поїхав на фронт. Захищати країну, не зважаючи на ризик і небезпеку. І він, не сумніваючись ані на хвилину, повернеться на фронт. Мені, як батьку, чути це було вкрай складно. Я не можу змиритися з війною. Вона пульсує в мені, болить. Я досі не можу змиритися з думкою про те, що кожної хвилини в моїй країні ризикують життям під ворожими кулями та снарядами.

Мій співрозмовник – український хлопчина з очима ВОЇНА. Я пишався ним, захоплювався і відчував неймовірну повагу до нього за його вчинки, принципи та переконання. І я абсолютно переконаний в тому, що зовсім скоро Нація пишатиметься тими людьми, якими він і його любляча та віддана дружина виховають своїх доньку та сина.

Під час цієї «Сповіді» мою душу сповнювало каяття перед цим поколінням. Перед поколінням наших дітей. Ми байдуже ставилися до нашої країни, до нашої культури та історії, до мови та віри, через що ледве не втратили майбутнє, а наші діти тепер змушені воювати за нього. Він ризикував життям заради нашої країни, отримав численні поранення, але навіть попри це в нього не має думки про те, що країна йому щось винна.

Так, Назар, як ніхто, усвідомлює важливість допомоги, реабілітації і адаптації для наших воїнів. І йому гірко від того, наскільки низький рівень цього в нашій державі. Та він не намагається перекласти відповідальність за своє життя та майбутнє, а сам, своїми руками, своїми вчинками створює власне майбутнє. Як же я пишаюся цим поколінням! Та має пройти ще багато років, перш ніж генетика нашої землі оновиться новою кров’ю, незабрудненою радянською, «шаріковською» ідеологією. Перш ніж набере силу та плеяда українців, котрі люблять свою українську землю.

Стоячи на ґанку після програми, ми дивилися як плачуть розталі бурульки й переводили подих після серйозного і принципового діалогу. Я дивився на того, хто буде на цій землі після мене. У нього багато запитань. Багато відповідей. Та він живе не просто на тій землі, котру подарували йому предки, а на тій, що залишить після себе своїм дітям. Саме тому він нічого не подарує і не пробачить ані зовнішньому, ані внутрішньому ворогу, котрі знищують нашу країну.

Мені завжди соромно перед ними, перед нашими дітьми. Соромно та гірко за моє покоління. Я понад усе бажав би для них іншого сьогодення. Але не має сенсу зараз звинувачувати когось. Зараз єдиний шанс для Нації – це міцно взявшись за руки, не дати нам впасти в ту бездонну прірву, котру віками готував для нас ворог.

Весь вечір я подумки повертався до цього діалогу. Дивився за вікно, а перед очима був «Самурай». Ризиковий. Усміхнений. Щирий і чесний. Рука сама взяла телефон, щоб зателефонувати синам… Мене переповнювала ніжність до невеличкого містечка під буковинським небом посеред нашої сильної й величної країни. Містечка, в якому живуть діти, котрі так люблять свою величезну і незалежну Україну.
Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Учасник російсько-української війни Назар, позивний – «Самурай»

Комментарии Facebook