Таким як Андрій надважливо, повернувшись з війни, відчути себе потрібними суспільству – Олег Володарський

88

Молитва українського націоналіста

Україно, Свята Мати Героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітрів Кавказських, шумом Карпатських ручаїв, боїв славного Завойовника Батька Хмеля, тріумфом і гуком гармат Революції, радісним гомоном Софійських Дзвонів. Нехай душа моя в Тобі відродиться, славою Твоєю опромінеться, бо Ти все життя моє, бо Ти все щастя моє.

Задзвони мені брязкотом кайданів, скрипом шибениць в понурі ранку, принеси мені зойки закатованих у льохах, тюрмах, і на засланнях, щоб віра моя була гранітом, щоб зросла завзяттям міць, щоб сміло йшов я в бій так, як ішли Герої за Тебе, за Твою славу, за Твої Святі Ідеї; щоб помстити ганьбу неволі, потоптану честь, глум катів Твоїх, невинну кров помордованих дітей Твоїх, величну смерть Героїв Української Нації, і тисячі інших, незнаних нам, що їх кості порозкидані, або тайком поховані.

Спали вогнем життєтворчим всю кволість у серці моєму. Страху нехай не знаю я, не знаю, що таке вагання. Скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай моєму! Зрости мене до ясних чинів. В тих чинах хай знайду я смерть, солодку смерть в муках за Тебе. І розплинуся в Тобі я, і вічно житиму в Тобі, Відвічна Україно, Свята, Могутня, Соборна!

Андрій Пуздряк, учасник російсько-української війни

Такі ще зовсім молоді, юні хлопці йдуть за першим покликом Батьківщини й серця на фронт. Не замислюючись про те, що буде завтра. Сьогодні. Зараз. Кожну мить. Їм не затишно жити в країні, ховаючись за спинами літніх людей, жінок та дітей. Вони із сумом дивляться на дідівські ікони, вдивляються в пейзажі рідного краю, вбирають в себе поглядом свіжість зелених лісів, велич карпатських гір і вкотре переконуються в тому, що ні за яких обставин не допустять ворога на рідну землю, будуть захищати її до останнього подиху.

Маленькі діти, молода дружина, мати, котра рано посивіла і викарбувані в пам’яті слова батька: «Будь сильним, синку!». Розмірений стукіт потягу, котрий мчиться в ніч і ти на війні… Справжній війні, на яку ніхто не очікував і навіть уявити собі не міг, що це коли-небудь станеться. Війна з тими, хто ділив з нами хліб, навчався в тих самих школах і так само мріяв бути щасливим. Тільки в душах одних є Бог, а душі інших занапащені поклонінням кремлівським «богам». Їх душі та свідомості затьмарені аж до повної втрати здорового глузду і будь-яких моральних принципів та норм. І в результаті війна. Кривава і жорстока. Нас вдарили в спину – нанесли криваву рану Донбасом та Луганськом і віроломно видерли рідний жовто-синій Крим. Як завжди, більшість злякалася і сховалася. І лише ті, хто щиро любить цю країну, чимдуж гайнули на фронт. В самісіньку безодню. На край прірви.

Високий кремезний чоловік з гідністю та впевненістю дивився мені в очі. Усвідомлений. Спокійний. Але глибоко в душі я відчував шторм в цьому зболілому серці. Він звик захищати. Він говорить. При тому доводить не словами, а справами. Він не зупиняється ані на мить. Всі, хто проявляє громадянську активність в цій країні «на олівці» у правнуків КДБ. Це вороже громадянському суспільству середовище. Їх так виховували покоління за поколінням. Проти нас. Їх навчають ненавидіти будь-які прояви волі, свободи та державності. Я часто бачу їх в нашій країні. Їхнє взуття коштує дорого, а совість дешево. Вони завзято борються проти нас, і разом з нашим давнім ворогом винищують найкращих. Тюрма, куля, мотузка, вибухівка… Падаль живе і процвітає, а найкращі діти України гинуть на очах байдужої зомбованої юрби.

Та не все так погано. Іскра національного спротиву не згасла і потроху, помаленьку розгорається в потужне полум’я, котре вже нікому не під силу буде загасити. Ростуть та дорослішають молоді, сильні й непримиренні душі. Це культурне виховання Нації. Це совість. Це усвідомлення гріху та сорому. Це материнські добрі очі. Це уважний погляд батька, котрий навчав захищати найдорожче за будь-яку ціну.

Андрій Пуздряк пройшов війну і продовжує жити далі. Активно. Соціально. Публічно. І, що важливо, глибоко сприйнявши для себе генетичну православну віру України. Це прийняття – спадщина нашої генетики й, водночас, передача естафети майбутнім поколінням. Він дійсно готовий жити й боротися далі. Для нього немає значення зовнішній чи внутрішній ворог намагається занапастити його рідну Україну.

– Що буде далі? – запитаєте ви. Далі ми будемо довіряти цим хлопцям, цим добровольцям майбутнє нашої країни. Одні будуть вірувати в них. Інші допомагати. А хтось по-батьківськи дбайливо дивитиметься їм в очі. Але тут важливо розуміти, що довірити – зовсім не значить скинути на них всю відповідальність і здалеку спостерігати за тим, впораються вони чи ні. Це не довіра – це слабкодухе перекладення тягаря відповідальності. Кожен з нас на своєму місці має робити все можливе, щоб Україна ставала кращою – сумлінно виконувати свою роботу, виховувати дітей гідними українцями, знати та поважати рідну культуру та історію…

І лише тоді ті, чий дух став значно сильніший, загартувавшись в пекельному горнилі війни, дійсно зможуть допомогти Нації відбутися, а країні відродитися. Чи застраховані вони від помилок? Ні. Але після того, що вони зробили для нас, коли ціною власного життя та здоров’я зберегли над нами мирне небо, не нам відбирати в них право на помилку.

Головне – не дати їм забути про нас, українців. Вони завжди повинні пам’ятати, що МИ є. І краще за них, за тих, хто так самовіддано ринув у бій за рідну землю, цього ніхто не зробить. Нам важливо домовитися про правила моралі всередині Нації. І почати довіряти свою країну тим, хто під куполом українського храму молиться українською мовою за українську державу і українську націю.

Суспільство, в якому є Бог. В якому довіряють священику. Соціум, котрий знає та шанує минуле, навчається на історичних помилках творити краще сьогодення і будувати якісно нове майбутнє коштував нам тисяч життів цих відважних хлопців та дівчат. Я розмовляв з добровольцями… «Ми йому довіряємо! Нехай керує! В нього все вийде!» – без крихти сумніву стверджували вони.

Я дивився на Андрія і намагався не завадити його «Сповіді», в якій він був самим собою – сильним та справжнім українцем. Це той принцип довіри та підтримки, котрий так потрібен цим хлопцям. Їм надважливо, повернувшись з війни, відчути себе потрібними та важливими в цьому суспільстві. Це той сакральний вогонь, котрий дасть їм наснаги змінити цю країну, зробити її по-справжньому вільною, сильною та незалежною.

Тільки одна умова – нам потрібно стати осторонь. Ми гальмуємо. Ми постійно чогось боїмося. Світ вже давно живе на надвисоких швидкостях, а ми ще застрягли в болоті викривленого, спотвореного радянщиною минулого. Нам життєво необхідна молода кров. Але ні в якому разі не паразитів з лабораторій соросів, котрими під виглядом реформаторів й інших грантососів переповнена нині держава.

Нам потрібні вільні. Кочові. Просочені війною та диким козацьким степом. Вогнем битв і свіжістю рідної природи… Ви тільки подивіться, як вони вміють любити. Своїх дітей. Свою землю. Свою Церкву. Вони зможуть. За них треба тільки молитися. Все інше в руках Всевишнього.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Андрій Пуздряк, учасник російсько-української війни

Комментарии Facebook