Я бачив, як світилися очі Михайла, коли він згадував той концерт, на якому мав щастя присвятити пісню своїй мамі – Олег Володарський

41

Інколи він не міг змусити себе повернутися до напівзруйнованого храму, щоб домалювати свою ікону… Вона приходила до нього уві сні й у таких напівснах-напіввидіннях – образ Богородиці зливався з образом матері. І він вже сам не розумів до кого саме звертався і з ніжністю простягав руки. Він розумів, що образ Матері Божої в провалі давно вже зруйнованого купола старовинного храму на фоні зоряного неба є чи не єдиним промінчиком світла і тепла, що зігріває його душу і дає наснаги жити далі.

Метушня великого міста з його ґвалтом, постійним невпинним рухом сприймалася маленьким босоногим хлопчиком-художником як щось чуже, зайве в його усвідомленні Божого замислу. Аромат парфумів йому замінював запах омитого дощем бузку і квітучих яблунь, сяйво та мерехтіння вітрин він не помічав, зачарований сонячним сяйвом в небесній блакиті, а в перехожих, що проходили повз бачив лише відлуння душі в очах, не помічаючи барвистих обкладинок яскравого одягу.

Він ще не знав, як треба молитися, але в образі Матері Божої бачив і свою маму теж. Він звертався до Неї з відкритим серцем і з усією любов’ю на яку був здатен. Прокинувшись, він біг на площу, сідав біля фонтану і малював перехожих. Інколи йому таланило і хтось з перехожих замовляв йому свій портрет чи купував в нього малюнок із зображенням площі. Тоді він, завжди голодний, купував собі свіжого запашного хліба і з жадібністю ковтав його, майже не відчуваючи смаку. Проте ніколи не забував поділитися зі своїми пернатими друзями, що кожного дня чекали його на площі.

Він бачив людей по-особливому і багато хто, отримавши свій портрет із рук маленького художника, ніби з подивом впізнавав себе на малюнку і йшов далі заворожений, ніби заново знайомлячись з таким незвичним собою. Цей часто замурзаний і завжди голодний хлопчик зображував не форму, а зміст і по-дитячому щиро радів кожному доброму слову на свою адресу.

Старанна, кмітлива маленька людина, він не помічав форм, заворожений суттю людей, речей і подій. Спустошений своєю одночасно такою глибокою і наївною творчістю, він щоночі повертався до благословенної тиші напівзруйнованого храму, де його чекала Матір, до якої він звертався словами ще не вивченої молитви. Прокинувшись зранку, він обіцяє собі, що одного дня він все ж таки зуміє втілити в Іконі образ з його снів. Той образ, котрий своїм теплом укриває його від самотнього, голодного життя і котрий він обов’язково подарує святій Єрусалимській землі…

З книги Олега Володарського ‎פנינת ירושלים («Єрусалимська перлина»)

Вперше за два роки переписую статтю. Звичайно, кожна з 200 статей проходить коректуру та редактуру, проте змінюється форма, інколи акценти, але не зміст. Цю статтю я переписував повністю перед самим виходом в ефір. Відчув потребу в цьому.

Перша варіація статті була про творчі і музичні плани Михайла Грицкана. Вийшов добрий і трохи сентиментальний матеріал про культуру і суспільство, про історію та війну. Та після її написання залишилося відчуття недосказаності. Наче все сказане було по суті вірним, але залишався присмак того, що це «не те».

Цілий день думав про те, чого ж не вистачає, що відчула душа, але не помітило око. Поки не побачив світлину Михайла з матір’ю. І я ясно згадав, як світилися очі Михайла, коли він згадував своє дитинство і той концерт, на якому мав щастя присвятити пісню своїй мамі, котра була в глядацькій залі.

Мама… Саме в цю мить простір набув саме того смаку і перед очима промайнули синьо-чорні гори, що так по-материнськи обіймають квітку-Буковину і краплі дощу, що вистукують по бруківці чернівецьких вуличок.

Сцена. Світло софітів. Яскраві афіші. Гомін глядачів. Він стоїть за кулісами, сповнений натхненням та хвилюванням вкотре спостерігаючи передконцертну метушню…

Мама…Спочатку вона для нас цілий світ, а потім вона дарує нам цей світ. Безмежний, як її любов. Ми усвідомлюємо її присутність значно раніше, ніж починаємо усвідомлювати самих себе.

Мама… навчаємося. Дорослішаємо. Падаємо і злітаємо. Виховуємо власних дітей. Та добре нам чи погано, весь світ завмирає, коли її ніжні руки міцно нас обіймають. Адже будь-яка радість примножиться і будь-які негаразди відступлять перед силою материнської любові.

Мама… І ось він стоїть за кулісами й у переповненій залі шукає лиш її очі, повні гордості за свого талановитого сина. Це наймогутніша у світі сила – уміння любити самовіддано, безумовно, беззастережно. І найбільший у світі дар – відчувати на собі таку любов.

Мама… І де б ми не були, куди б не занесло нас життя і щоб не сталося з нами на життєвому шляху, завдяки їй ми маємо щастя хоч на мить побути дітьми, не зважаючи на припорошене сивиною волосся.

Мама…Як багато зі сказаного нею ми зуміємо почути лише в обіймах власних дітей… Розрізаючи пуповину, що пов’язувала нас, ми встановлюємо зв’язок, значно потужніший за фізичний. Уміння любити є в кожному з нас. Це наша суть. Глибинна. Генетична. Кровна. Не даремно ми називаємо свою матір і свою Батьківщину Неньо…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Михайло Грицкан, співак, актор кіно, Заслужений артист України

Комментарии Facebook