Прецедент Віктора Лозінського

176
Леонід Лазебний, головний редактор журналу «Адвокат»
Леонід Лазебний, головний редактор журналу «Адвокат»
Леонід Лазебний, головний редактор журналу «Адвокат»

Межу терпимості українського народу до аморальних і протиправних учинків людей, наділених владою, було перейдено кованим беркутівським чоботом наприкінці листопада 2013 року з усією жорстокою безкарністю брутального тоталітаризму. Терпець людям тоді урвався остаточно, й безславну зграю можновладних крадіїв було скинуто на смітник історії, принаймні більшу й небезпечнішу її частину. Громадянський подвиг журналістів у дні Революції Гідності виказав кращі зразки втілення ідеалів вільної преси, хрестоматійні уже приклади відданості професії, сміливості й честі.

Наші журналісти традиційно безкомпромісні до злочинної поведінки носіїв влади: народних обранців, високопосадовців, різного рангу чиновників, особливо – відомих людей. Принципове ставлення преси до таких проявів є зрозумілим: будь-­який розбійник «з великої дороги» порядніший, ніж розбійник від влади, бо перший вчиняє злочин на свій страх і ризик, а другий – фактично від імені держави, нашого з вами, шановний читачу, імені, і зазвичай не ризикує бути покараним.
От і пильнує преса – вартовий пес демократичного суспільства, як її справедливо поіменовано навіть у численних рішеннях Європейського суду з прав людини, – за можновладцями. І що вища посада і відоміша серед народу особа, то більше до неї уваги.
Але не тільки через високу латентність безкарних правопорушень з боку цієї братії, люди, чиє ім’я «на слуху», стають об’єктом пильної уваги з боку медіа. Не секрет, що згадка в пресі про відому особу, вплетена в яскравий кримінально забарвлений заголовок, зацікавить у тисячі й тисячі більше читачів, аніж той самий заголовок з прізвищем пересічної особи.
Отут преса часом забуває про своє призначення і вартовий пес демократії перетворюється на бойового та кидається в бій за читача, тобто кількісні показники відвідування медіа­порталів, з якими пов’язані рекламні бюджети, рейтинги розголосу певних тем, цікавих для володарів медіа­ресурсів і, простіше кажучи, боронить не демократію, яку йому народ довірив оберігати, а бореться за власні інтереси чи виконує замовлення.
Вчепившись у ласий інформаційний привід наш прес-­пес іноді просто не може зупинитися і шматує, доки не вимотлошить із нього сенсаційний чи пасевдосенсаційний фактаж, не відпрацює на ньому всі гострі бойові стилістичні прийоми.

Вартовий пес демократії – преса часом гризе кого скажуть

Але про прийоми трохи далі, спершу – про факти. Їх вигадали в цій справі стільки, що не бракувало й на довічне ув’язнення для фігурантів. Мальовнича місцина в Кіровоградській області – Голованівщина, постала якимись містичними темними нетрями беззаконня і жаху.
Перші коментарі у пресі правоохоронців і політиків мали ознаки стриманих оцінок: «порушено справу», «підозрюється у вчиненні» і т. ін. Міністр внутрішніх справ тоді Ю. Луценко (http://tsn.ua/ua/ukrayina/vbitii-pid-chas-sutichki-z-deputatom-vid-byut-pratsyuvav-u-militsiyi.html) повідомив про ознаки збройного нападу колишнього працівника міліції на посадових осіб, в тому числі народного депутата України. Пресою пішов відгомін події, з’явилися перші плітки про поведінку фігуранта. Голованівський район наповнили журналісти, які перепиняли перехожих та розпитували щодо нього. Коли хтось хотів сказати добрі слова, вимикали телекамери – не те шукали. Наступна хвиля вже була емоційно вищою: «дебош депутата Лозінського», «власноручно закатував», «ногу відстрілили, проїхали по тілу машиною» …
Менш як за тиждень після інциденту, як тоді називали цей випадок, стилістичні фарби вже згущували: депутат, що влаштував смертельне сафарі на людину (Сегодня, 22 червня 2009 р.http://www.segodnya.ua/politics/power/bjut-trebuet-dat-orden-deputatu-uctroivshemu-cmertelnoe-cafari-na-cheloveka.html).
Під час розслідування і суду не було встановлено ні травм на тілі потерпілого, ні пошкоджень на автомобілі, які б свідчили на користь факту удару автомобілем. Експерти твердили, що потерпілий не міг отримати наявні у нього ушкодження при ДТП. Але телесюжети-­відтворення зробили свою справу і народ виносив вирок – жорстокий убивця, са­­дист …
А далі – просто дійшло до абсурду.
Підслухані або вигадані подробиці всі вкупі на тлі жахаючих повідомлень про зізнання «спів­­учасників» В. Лозінського у вбивстві 15-­ти людей (!) виглядали зловісного, але самі епізоди не вдалося дотягнути до яскравих викривальних сюжетів та довести в суді через їх відсутність. Справа про півтора десятки вбитих і похованих у лісових хащах Голованівщини людей також виявилася порожньою обгорткою від цукерки для ласих до сенсацій журналістів, якою нагодувало їх якесь «джерело в Генеральній прокуратурі, наближене до слідчої групи». І про це було написано не на якихось загострених на сенсації сайтах – звалищах примітивної дезінформації, а в шанованих джерелах, приміром – «Українській правді» (http://www.pravda.com.ua/rus/news/2009/07/1/4491923), яка, щоправда, наводить вказівку на джерело, але воно нині вже не містить цього матеріалу. З багатьох інших сайтів «сенсаційні» матеріали вже зняли і посилання на них показує помилку 404 (не знайдено), але справу свою вони зробили. Ввели в оману сотні тисяч людей, переконали у винності людини, і народ почав вимагати суворого суду.

Зниклі 15 тіл жорстоко убитих місцевих мешканців

Коли я розпитував у людей в Голованівську про ці пресові повідомлення, вони не приховували поблажливих посмішок. В районі проживає менше 30 тисяч людей, в самому райцентрі – близько 7 тисяч, тому зникнення людини в цих місцях – подія доволі помітна, а півтора десятка зниклих невідомо де осіб – просто абсурд. А тим часом таємниче марнослівне генпрокурорське джерело начебто твердило, що «у п’ятнадцяти вбивствах уже зізналися і це ще, скоріш за все, не межа». Звісно, всім відомі способи допиту, якими можна змусити людину «зізнатися навіть у вбивстві Кеннеді», але від показань, добутих через тортури та застосування інших незаконних методів допиту, обвинувачений може відмовитися в суді. Та поки дійде до суду, качка про п’ятнадцять вбитих уже облетить інформаційні джерела.
Преса наполягає: вбивство з особливою жорстокістю – пораненого селянина додавив бампером свого авто (http://video.bigmir.net/show/174325).
Однією з ознак спланованого кримінально-­процесуального переслідування особи є порушення щодо неї низ­ки кримінальних проваджень по непов’язаних із основним епізодах зі значним медійним висвітленням цих супутніх звинувачень, аби створити образ запеклого злочинця. Скажімо, в той час, коли розслідування за обвинуваченням В. Лозін­ського у вбивстві В. Олійника нарощувало оберти, в пресі почали з’являтися уривки інформації про те, що Лозінський, як виявилося, якось затримав двох мисливців, незаконно їх ув’язнив та вимагав викуп кількадесят тисяч доларів. При­чому деякі заголовки просто виходять за межі здорового глузду, а з юридичного погляду є елементарним наклепом.

В. Лозінський людей не захоплював

Приміром, натрапляє пересічний інтернет­чи­тач на такі заголовки: «Лозинский еще и людей захватывал» («Сегодня», 19 серпня 2009 р. http://www.segodnya.ua/ukraine/hpu-lozinckij-eshche-i-ljudej-zakhvatyval.html), «Лозинский воровал охотников и продавал их по 40 тысячдолларов» (сайт «Обком» ­ у той самий день з посиланням на «Сегодня»http://obkom.net.ua/news/2009­08­19/0840.shtml) і подібні. Портрет підозрюваного набуває відразливих обрисів, він убачається не лише вбивцею і викрадачем людей, а рецидивістом, який постійно веде злочинний спосіб життя, крадучи мисливців по лісах і продаючи їх за грубі гроші.
А от рядки з вироку суду першої інстанції (справа № 1­155/2011), який не поскупився на тюремні роки для В. Лозінського: 13 листопада 2008 року приблизно о 23­й годині на околиці села Розношенське Ульяновського району Кірово­град­сь­кої області М. О. (єгер – ред.), у співучасті з М. В.(співробітник карного розшуку – ред.), матеріали кримінальної справи щодо яких виділені в окреме провадження, сприйнявши Б. М. за браконьєра, зловили його, а Л. В. вдалося втекти.
Тобто за годину до опівночі уповноваженими на те особами затримано одного озброєного браконьєра, а інший – втік. Висновок про те, що це були саме браконьєри, можна зробити з обставини, що у вироку нічого не сказано про наявність у останніх документів на право полювання – ні серед доказів, ні в їхніх власних показаннях. Будучи допитаним в судовому засіданні потерпілий Л. В., повністю підтвердив свої покази, які він надавав під час досудового слідства, та пояснив суду, що 13 листопада 2008 року він з Б. М. на автомобілі <…>, приїхали до ставка, який знаходиться на краю с. Розношенське Ульянівського району Кіровоградської області, на полювання качок. По поверненню до місця, де вони залишили автомобіль, на них було здійснено напад, в ході якого їх осліпили двома прожекторами і стріляли по ним з рушниць та автоматичної зброї. Як він тепер він знає, це були єгері, серед яких був М. О., М. В. Він (Л. В.) зміг втекти від погоні. <…> Він прийшов до Лозінського В. О., розповів йому всі обставини, а той в свою чергу комусь зателефонував. Через декілька хвилин приїхав начальник міліції з міліціонерами та, за вказівкою Лозінсько­го В. О., забрали його до міліції. Потім до приміщення міліції привезли і Б. М. Там щодо них склали адміністративний протокол за ст. 173 КУпАП, за що їм присудили 14 суток арешту. З перших днів їх затримання, М. В. та М. О. їх били та погрожували порушенням кримінальної справи, вимагаючи гроші. Оскільки грошей в них не було, то вони сторгувалися на тому, що кожен привезе по 2 машини зерна для корму звірів. Перші машини привезли їх родичі. Коли їх звільнили, то другу машину зерна він привозив зі своїм братом. Їх зустрів П. М. та супроводив до лісового господарства, де Ло­­зінський В. О. вказував куди необхідно висипати зерно». Це показання одного з «викрадених».
От і вся історія із «кіднепінгом». Суд дійшов висновку «… про відсутність по даному епізоду в діях Лозінського В. О. ознак кримінального злочину, а тому його необхідно виправдати за цим епізодом, пред’явленого обвинувачення». Отже, лю­­дей не захоплював і мисливців не крав.
Уявімо, що у наведених вище заголовках згадувалися не просто «люди» чи «мисливці», а самебраконьєри, одного з яких В. Лозінський передав міліції, а пізніше обох примусив годувати звірів, на яких вони полювали у листопадову ніч, – ставлення до особи нашого відомого фігуранта у читача було б зовсім не таке, яке старанно створювалося силами завзятих торців викривальних журналістських «шедеврів». Він би постав в образі законослухняного народного обранця, який справедливо чинить із правопорушникам. Але завдання змальовувати інший образ, очевидно, станом на 18 серпня 2009 р. уже було поставлене і цькування розпочалося.
Земляки В. Лозінського повідали мені про показові випадки нетерпимості колишнього нардепа до крадіїв, хабарників і браконьєрів. Гостроту проблем з цією публікою важко зрозуміти з відстані, але спробую пояснити. Уявіть, що ви вирішили розводити рибу і взяли в оренду ставок. Справа ця «мокра», тобто постійно в воді або біля неї, чимало витрат треба понести на малька та корми. Працюєте трудно і чекаєте, коли риба підросте. Але орендований ставок постійно обліплюють люди з вудками й сітями, часом уночі прибуває «спецназ» браконьєрів – двоє на машині з невеликим човном у багажнику, сіткою і електровудкою. За чверть години – їх уже немає. Ваша риба в їхньому багажнику, повно вбитої дрібноти плаває на поверхні. А оскільки такі рейди браконьєрами поставлені буквально «на потік», скажіть, як би ви, шановний читачу, вчинили із ними, коли б упіймали?
Браконьєри по місцевих лісах повибивали усю дичину так старанно, що коли В. Лозінський завіз до мисливського господарства диких кабанів та іншу живність, дітей із довколишніх шкіл возили на екскурсії – дивитися, як вони виглядають.

В. Лозінський – не вбивця

Після того, як чиясь невидима рука спрямувала основні інформаційні потоки у певному напрямі, дрібні потічки вже влилися в течію й усі інформаційні повідомлення стосовно В. Ло­­зінського були подібними – тотальне безкомпромісне звинувачення без огляду на доведеність фактів.
Нарешті після того як він особисто з’явився до прокуратури із паспортом в кишені, СБУ і Ген­прокуратура публічно звітували, що його затримано в результаті широкомасштабних, тривалих спільних заходів, які були досить вартісними (http://golosu.net/video/156.html), а речник Ген­прокуратури навіть показував на карті України, де переховувався фігурант, як їхав з Криму на чийомусь авто, і що вони про все це добре знали. Чому не затримували – не кажуть. То обізнаним людям це зрозуміло: слідство працювало, збирало потрібні докази, зокрема показання свідків.
20 квітня 2011 р. Дніпровський районний суд м. Києва у вироку ствердив:
«Аналізуючи вищенаведені докази в їх сукупності, суд приходить до висновку, що підсудний Лозінський В. О. своїми умисними діями вчинив вбивство (підкреслив Л. Л.), тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, вчинене з хуліганських мотивів; своїми умисними діями вчинив незаконне придбання, зберігання та носіння вогнепальної зброї та бойових припасів, без передбаченого законом дозволу, за попередньою змовою групою осіб, – і його дії правильно кваліфіковані за п. 7 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 28 та ч. 1 ст. 263 КК України».
26 березня 2012 р. Апеляційний суд м. Києва зазначив, що «в матеріалах справи відсутні будь­які дані про вчинення умисного вбивства Олій­ника В. А. з особливою жорстокістю, а також загальнонебезпечним способом і суд у вироку не навів доводів та підстав для визнання зазначених обставин такими, що обтяжують покарання» та вирішив «… вирок відносно Лозінського В. О. змінити та з його мотивувальної частини виключити рішення суду про визнання обставинами, що обтяжують покарання, – вчинення злочину з особливою жорстокістю, загально небезпечним способом, тяжкі наслідки, завдані злочином, та пом’якшити йому покарання за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК України до 14 років позбавлення волі».
1 березня 2013 р. Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своїй ухвалі зазначила:
«Визнаючи Лозінського В. О. винним в умисному вбивстві з хуліганських спонукань, як видно з мотивувальної частини вироку, суд виходив у пер­шу чергу зі знаряддя злочину, кількості та локалізації виявлених на трупі Олійника В. А. тяжких тілесних ушкоджень, які потягли за собою смерть потерпілого.
Разом із тим, одні тільки ці обставини не свідчать про наявність у Лозінського В. О. умислу саме на вбивство Олійника В. А.
Зокрема, поза увагою суду залишилось те, що Лозінський В. О., будучи досвідченим мисливцем (як встановив орган досудового слідства), з незнач­ної віддалі з двох пострілів (прицільних – за версією слідства) – в першому випадку схибив, а в другому – влучив лише в нижню частину ноги.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що саме Лозінський В. О. викликав правоохоронців і медичних працівників як для фізичного затримання Олійника В. А., так і надання йому медичної допомоги.
Також, на думку колегії суддів, судом не достатньо враховано поведінку самого потерпілого та наявність у нього пістолетів і ножа».
Таким чином кваліфікація діяння як «вбивство» змінена на «умисне тяжке тілесне ушкодження». Отже, увесь цей час ­ від моменту самої трагічної події і до прийняття ухвали касаційною інстанцією В. Лозінського безпідставно називали вбивцею. Але як ви це поясните мільйонам людей, які добре засвоїли, що він «депутат­убивця»? Прецедент створено і ярлик навішано.
За таких умов розраховувати на об’єктивність суду важко (див. Зейкан Я. Вислухаймо другу сторону // Адвокат. – 2012. – № 10).

Якщо Лозінський за ґратами – в Україні панує справедливість

І нарешті, наш невтомний вартовий демократичного суспільства – преса – отримав нову по­­живу. 3 червня 2014 р. В. Лозінського звільнили від відбування покарання за станом здоров’я. Зарясніли сторінки разючими заголовками: «Но­­вина шокувала країну: депутата-­вбивцю випускають на волю», «Первый всеукраинский скандал первой недели президентства Петра Порошенко». Садист, який відстрелив ногу, проїхав по тілу машиною з нелюдською жорстокістю, … безкарність, кричуща несправедливість, кримінальний скандал десятиліття… (СТБ: https://www.you­tube.com/watch?v=Nc­JGnEv2Vo). О. Ляшко безкомпромісно твердить, що засуджений за вбивство Лозінський має сидіти в тюрмі (https://www.youtube.com/watch?v=FTlHgDtBjFk) – мов­­ляв, ми не за те боролися, щоб убивць відпускали з тюрми – діагноз сфальсифіковано, рішення має бути переглянуте. Телеекранами й інтернетом розбігаються відеосюжети про те, як корумпована судова система звільняє «жорстокого вбивцю», на тлі страхітливої музики перед очима мелькають п’ятсотгривневі купюри: скільки коштує звіль­нення вбивці із тюрми, – запитують в сюжетах, – адже це резонансна справа, за якою стежила вся країна … (ТСН: https://www.youtube.com/watch?v=_FrZfLWFYlY те ж http://tsn.ua/video/video-novini/lozinskiy-skilki-koshtuye-zvilnennya-vbivci-iz-tyurmi.html). Витворюється новітня термінологія, наприклад, «судді, забруднені справою Лозінського», «за­­гальнодержавна суддівська змова».
І чи не в кожному з таких матеріалів цитують Президента, Прем’єр­-міністра, міністрів внутрішніх справ та юстиції, які рішуче засуджують судове рішення. Президент П. Порошенко називає його діагнозом критичного стану української судової системи. В. о. генпрокурора О. Махніць­кий відкрито заявляє, що суд прийняв незаконне рішення.
Чи міг який-­небудь вітчизняний суд після та­­ких недвозначних послань залишити фігуранта на волі? Нереально (див. також Лазебний Л. Чи є правосуддя для одіозних? // Адвокат. – 2014. – № 6).
В. Лозінського повертають спочатку в СІЗО, а далі в колонію, переконуючи усе суспільство, щоякщо він за ґратами, то справедливість у державі панує. Суцільний атракціон справедливості, в якому бере участь уся країна.
Так громадську думку використовують як засіб маніпулювання правосуддям, так влада спирається на цю громадську думку, аби давати прямі вказівки судам.

Інтерв’ю після тривалого мовчання

Готуючи цей матеріал, я взяв інтерв’ю у Віктора Лозінського, на яке він погодився після досить довгого мовчання, побував у Голованівську, навідав відбудовані В. Лозінським школу, дитячий садочок, стадіон, який він укомплектував жовто­блакитними стільцями для глядачів, чув чимало вражаючих історій про його добрі справи.
Колишня однокласниця В. Лозінського На­­талія Кадієвська кілька років вирізала з місцевої газети подяки йому від земляків за поміч і підтримку. «Нам справді пощастило мати такого депутата. Від усіх сімей, що мають дітей, від дідусів і бабусь велике спасибі Віктору Олек­санд­ровичу за щирість і щедрість душі». «Найщирішу подяку надсилаємо людині з надзвичайно добрим серцем – Віктору Олек­санд­ровичу Лозінському за розуміння наших проблем та за моральну і матеріальну підтримку. З вдячністю, учасники бойових дій села Люшнювате». «Висловлюємо щиру вдячність нашому земляку – благодійнику Віктору Олександровичу Ло­­зінсь­кому за розуміння наших проблем і надання вагомої матеріальної допомоги для духовного розвитку учнів музичних шкіл». Процитувати їх усі не вистачить цього номера журналу. От кілька аркушів з цієї добірки поміщено в кінці статті.
Із самих тільки газетних повідомлень видно, що В. Лозінський брав участь буквально у вирішенні всіх місцевих проблем: 300 поштарів з п’яти районів отримали велосипеди, відремонтована криниця, відремонтовані і збудовані храми, засипані звалища і висаджений на їхньому місці сад, приведений у достойний вигляд місцевий цвинтар, придбано холодильник для пришкільного оздоровчого майданчика, глибинні насоси для комунальників, інкубатор для Побузької лікарні з догляду за новонародженими дітьми, оплачені ме­­дичні операції простих людей … – до всіх знач­них і дрібних, здавалося б, проблем він долучився.
Коли В. Лозінський був на волі, життя в цій місцині очевидно покращувалося, яким би дискредитованим не чулося це слово після поперед­ників сучасної української влади. Люди, які вчилися в неопалюваній школі без спортзалу, цінують і шанують внесок того, хто приніс реальні позитивні зміни в їхнє життя.
Та, як часом бачимо, не важливо, що зроблено, а важливо, про що преса напише.

Четверта влада проти третьої

Пресу традиційно називають четвертою владою. Вона не ввійшла до класичного за Джоном Локком поділу влад, який знайшов утілення і в Конституції України, але влада преси дедалі стає очевиднішою. На наших теренах вона завдячує своєю владною силою не тільки стрімкому розвиткові способів і засобів поширення інформації. Її сила – матеріалізована віра суспільства у справедливість та готовність її захищати. Часто на них безсоромно спекулюють ті, хто прагне натиснути силами четвертої влади на третю – судову.
Цей тиск дедалі зростає. Того, хто гадає, що через цей тиск суди почнуть ухвалювати більш справедливі рішення, мушу розчарувати – не почнуть. Просто більше рахуватимуться з новою диктатурою – медійною, яка впливатиме на судові рішення і безпосередньо, і через вищі ешелони влади, які елементарно заграватимуть з виборцями, переконуючи їх, що якщо В. Лозінського не випустили з тюрми за станом здоров’я і не дали йому реалізувати законне право на зміну покарання більш м’яким, то вони твердо стоять на варті справедливості.
В жодному разі не піддаю сумніву, що інформація про будь-­які події в країні може і має бути донесена до суспільства саме пресою, чесною і відповідальною. Не стверджую також, що судді мають цілковито нехтувати думкою суспільства при розгляді справ, у тому числі і резонансних, або, як їх ще називають, – справ значного суспільного інтересу.
Але, якщо поширюється упереджена, неперевірена та неправдива інформація про дії підозрюваного та про його особу, це вже закладає упереджене ставлення суддів як до цієї особи, так і до подій, що відбувалися з її участю.
Особливо чутливим є внутрішнє переконання суддів, яким вони мають керуватися під час ухвалення рішень, до реакції представників вищих ешелонів влади щодо певних резонансних справ, а ця реакція, своєю чергою, залежить від висоти медійної хвилі, яка доносить до них громадську думку, сформовану меншими медійними хви­лями.
Чи не найбільш уважно за всю новітню історію України ставляться судді до пресових виступів зараз, коли з усіх боків лунає це загрозливе слово «люстрація», а невдоволені й обурені рішеннями гурти людей часом вкидають суддів у сміттєві баки, навіть суддів­-жінок.
Тому, як мені здається, преса нині має бути так само уважною до матеріалів, які торкаються правосуддя.
Після всього почутого, побаченого і прочитаного щодо справи В. Лозінського, яка вже без сумніву тягне на помітний прецедент у вітчизняному праві, хочу дати дружню пораду журналістам, які беруться писати про кримінальні справи, як, приміром, трагічний випадок влітку 2009 р., їх учасників і правову інтерпретацію, – обов’язко­­во побувати в тих краях і поговорити з людьми, і не лише з тими, хто каже «те, що потрібно».
Також варто уважно прочитати рішення судів. Рішення першої, апеляційної і касаційної інстанцій по справі В. Лозінського є в реєстрі судових рішень. Сподіваюся, не всі журналісти тільки й зайняті тим, що переписують (чи, як зараз кажуть, «копіпастять»), стилістично присмачують і поширюють чужу замовну дезінформацію. Останнім я порадив би займатися їхньою звичайною справою – писати, які машини й палаци в олігархів, акторів і політиків, кого з них із ким бачили на тропічних островах, хто і де святкував іменини, хто від кого вагітний і т. ін., а коментарів з приводу злочинів, розслідування кримінальних справ – не писати. Завдання надто відповідальне, вимагає правових знань, стриманості і розуміння того, що за кожним рядком – доля людини, кожне лайливе слово – рисочка до портрета, якої годі відмити.
Я щиро сподіваюся, що наша преса перехворіє дитячими недугами нетримання слів і невгамовного захвату від необмеженої свободи слова й навчиться з прецеденту Віктора Лозінського не робити неприпустимих термінологічних помилок, не згадувати неперевірених фактів, а тим більше – не спотворювати інформацію на чиєсь замовлення чи заради зваблювання більшої чи­­тацької аудиторії.

http://iadvocate.com.ua/precedent-viktora-lozinskogo/#comment-23

Замість епілога

вдячнысть1

 9 678  5лозинский-4вдячнысть-3вдячнысть2

Комментарии Facebook